Коли я була маленькою, мій тато розповідав і вчив мене різним цікавим речам. Якось він навчив мене принципу прогресу. Він сказав: Якщо хочеш розвинути якесь вміння, зроби стільки, скільки можеш, і ще трохи більше. Наприклад, коли стоїш у планці і відчуваєш, що вже не можеш-затримайся на секунду. Наступного разу на 2, і т.п. Я використовувала цей принцип у житті, хоча й не здогадувалася, що він допоможе мені вижити.

Тоді я не думала, що напередодні повноліття я раз за разом робитиму «ще крок» на шляху до одужання. Того вечора ми з татом зайшли до піцерії, і я вперше застосувала той принцип у боротьбі із хворобою. На той момент я тиждень як вчилася жити з новим діагнозом, без знань та терапії. Я хотіла одужати. Лікар сказав мені, що інакше я не зможу мати дітей — ця цінність послужила мені мотивацією. Але повернемося до піцерії. Я не їла більше 6-ти годин перед тим, але повільно прожувавши 2 шматочки відчула, що сита. Тато дивився на мене з сумом і здивуванням.

Досі пам’ятаю, мені здавалося, що його погляд казав: “Доню, за що ти так із собою? Не треба, з’їж ще шматочок”. «З’їж ще шматочок», — він все ж таки сказав уголос, поклавши мені його в тарілку. Я запротестувала: «Я сита, правда, я більше не можу!» — я не брехала. Це не було хитрощами. Тоді болісні думки, що лякали, ще не з’явилися в моїй голові, і все ж від їжі я відмовлялася. Це йшло в розріз із переконаннями близьких про те, що я боюся погладшати. Мені було боляче. Мій шлунок стиснувся до розміру кулака, і порції більше жмені завдавали мені фізичного болю. Я плакала. Я дивилася на тата і плакала, не в змозі відмовити благанню в його очах.

Я відрізала шматочок піци розміром 2 на 2 і дуже ретельно прожувавши його, проковтнула. Тато підбадьорливо усміхнувся. Через 5 хвилин я відрізала шматочок, що дорівнює попередньому, і знову проковтнула. Потім ще один-і все повторилося. Час тягнувся повільно, ніби кінець його застряг на моїй виделці і ніяк не міг втекти. Пройшла година. Одну годину я зі сльозами та умовляннями доїдала шматочок піци розміром з мою долоню. Не знаю, як тато це витримав. Щойно я закінчила з піцою, він замовив Наполеон. Тепер уже благала я: «Будь ласка, не треба!» «Навпіл?» — швидше стверджуючи, ніж питаючи, промовив тато. Я плакала і сльози капали мені в тарілку, шлунок болів, а голова розривалася від думок. І все-таки я була здивована. Я була впевнена, що 3-й шматочок у мене не влізе, але це було не так.

Порівняно з почуттям, що ти злетів, очікуючи що підстрибнеш — бо це неможливо. Мені було страшно, я вже відчувала, ніби мої джинси стискають ноги все щільніше і щільніше, а светр прилипав до тіла. І тоді я зробила ще крок. Я вкусила Наполеон. Це була межа, але я подолала свої страхи на 14 міні-шматків піци та 1 шматочок Наполеона. Я це зробила. І Ви можете. Я вірю.

Я також зрозуміла і навчилася в терапії, що не всі думки ефективні. І сьогодні усвідомила, що принцип додаткового зусилля може допомагати чи шкодити. Наприклад, у контексті відновлення добре робити ще трохи-так ти одужуєш. А в контексті хвороби, наприклад, робити ще трохи означає більше захворіти.